Інформаційне повідомлення про проведення громадського обговорення щодо перейменування вулиць, провулків, на території Краснолуцької територіальної громади.

№ з/п

Існуюча назва об’єкта топоніміки

Пропозиції постійної комісії культури і туризму

Пропозиції населення

Пропозиції Полтавського офісу Українського інституту національної пам'яті

Пропозиції топонімічної комісії

1

вул.Л.Убийвовк

Ляля Убийвовк. Діячка ленінського комсомолу під час 2 світової війни. Топоніми на її честь використовувалися для комуністичної наочної агітації та пропаганди, яка втратила своє значення після здобуття Україною незалежності. Ніяк не пов’язана з історією Краснолуцької громади.

Вул.Покрови

Вулиця Свято-Покровська

На честь головного храму села Римарівка та відповідно головного храмового свята села. 

Дерев'яна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці в с. Римарівка Гадяцького полку Гетьманщини у 1782 р. згоріла. У 1783 р. збудована нова дерев'яна церква на кошти поміщика, колезького асесора Герасима Станіславського з дозволу Чернігівського архієпископа Віктора. Тут зберігалися давні рукописні книги — Євангеліє і требник XVI ст. У 1799 р. до церкви прибудували дзвіницю. Знищена пожежею 1903 р. У 1906 р. закладено нову церкву муровану, в одному зв'язку з дзвіницею, холодну. У 1902 р. мала церковну сторожку, діяли бібліотека; у парафії — 2 школи грамоти, початкове народне училище, земське народне училище. У 1958 р. храм зачинений і суттєво поруйнований, знищено церковну огорожу і каплицю. Поряд із церквою збереглася могила жертводавця — відставного майора Віктора Юр'єва, а під вівтарною стіною знаходиться прах парафіяльного священика Віктора Назаревського. У 1992 р. церкву передано УПЦ КП (нині ПЦУ) та відновлено богослужіння, невдовзі зусиллями о.Леоніда Василенка її було реставровано.

2

вул.Мічуріна

 Іван Мічурін – звеличений Йосипом Сталіним російський біолог і селекціонер-помолог, уродженець Рязанської губернії Росії. Ніяк не пов’язаний з історією громади.

Детальніше на сторінці Полтавського офісу УІНП

https://blog.poltava.to/pustovgar/14899/ 

Загребельна

Вулиця Леоніда Василенка

На честь священика і настоятеля Свято-Покровського храму ПЦУ села Римарівка о.Леоніда Василенка. Зробив величезний внесок у відновлення храму та підтримку ідеї Томосу про автокефалію ПЦУ, користувався великою повагою односельчан, спільно з Полтавською «Просвітою» сприяв культурному взаємообміну між католицькою молоддю Баварії та молоддю села Римарівка у1994 році.

Інший варіант:

Вулиця Володимира Симиренка

Завідувач секцією садівництва Міністерстві земельних справ УНР, видатний учений біолог і селекціонер-помолог, професор Полтавського сільськогосподарського університету, жертва сталінських репресій.

Детальніше на офіційному сайті

Українського інституту національної пам’яті

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/gruden/29/1891-narodyvsya-volodymyr-symyrenko-selekcioner 

Стаття Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті

https://bit.ly/38miOGS 

Був діячем УНР

Важливо врахувати ст.5 п.4 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

3

вул. Макаренка

Макаренко Антон Семенович (13.03.1888-01.04.1939) – радянський педагог, письменник. Організатор і керівник трудової колонії ім.. Максима Горького в с. Ковалівка (1920-1927), а також після її переїзду – Харкова (1927-1928). Упродовж 1927-1932 очолював Комуну ім.. Ф. Дзержинського у с. Новий Харків. Від квітня 1932 до липня 1935 – заступник начальника Комуни , керівник її навчально-педагогічної частини. Займав посаду начальника відділення Відділу сталінських колоній НКВС УСРР (серпень 1935 – березень 1937), був в.о. керівника колонії НКВС №5 у Броварах (від жовтня 1936). Автор російськомовних літературних творів. Брат Віталій – офіцер Збройних сил Півдня Росії, білоемігрант, заперечував існування української нації і мови.

вул. Петра Одарченка

Вулиця Петра Одарченка

Одарченко Петро Васильович, уродженець села Римарівка,  український літературо - та мовознавець, критик, педагог,

Закінчивши у 1913 році сільську школу, перейшов до Гадяцької гімназії. Юність минала у будинку Драгоманових, у щоденному спілкуванні з Оленою Пчілкою в розмовах про Михайла Драгоманова і Панаса Мирного, читанні найкращих творів українського письменства. Після закінчення гімназії і педагогічних курсів восени у 1920 р. одержав призначення на посаду вчителя початкової школи на хуторі Мельниково-Кулебин, де працював до 1923р. Півроку навчався в Полтавському відділі історико-філологічного факультету Харківського університету, з 1923 — студент Ніжинського інституту народної освіти. Впродовж навчання був секретарем семінару української літератури підвищеного типу, головою краєзнавчого гуртка, регулярно надсилав до Етнографічної Комісії ВУАН народні пісні, збирав етнографічні матеріали за спеціальними темами. Дипломну роботу «Фольклор у краєзнавчій роботі трудшколи» підготував на рівні дисертації. Після завершення навчання — аспірантура при кафедрі української мови та літератури. Наукова праця була зосереджена на вивченні життя та творчості Лесі Українки та написанні дисертації «Стиль Лесі Українки». З 1928 року почав викладати курси в Ніжинському інституті народної освіти, виконував обов'язки доцента. Через раптовий арешт не вистачило кілька тижнів, щоб захистити дисертацію. Заслання на 3 роки в Алма-Ата, тяжка хвороба, звільнення від арешту 5 грудня 1933 року, а 6 грудня того ж року — знов арешт і висилка на три роки в Уральськ.

1937 — повернувся в Україну, але влаштуватися на роботу за фахом не зміг. Працював в Курській обласній бібліотеці, викладачем російської мови у середній школі. 1938 — влаштувався на посаду доцента Курського педінституту, викладав курс сучасної російської мови і керував семінаром «Граматичні системи української мови». Працював над дисертацією на тему "Лексика і синтаксис повісті Гоголя «Тарас Бульба». 1942 — виїхав до Польщі. Викладав мову в Православній духовній академії. В кінці 1944 р. виїхав до Відня, потім до Баварії, перебував у таборі DP в Авгсбурзі. 1950— переїхав з родиною до Нью-Йорка. отримав наукову стипендію. Наслідком була розвідка «Тарас Шекченко в радянській літературній критиці» (надрукована англійською мовою в науковому збірнику УВАН). 1952–1954 — працював у бібліотеці Конгресу США. 1955–1973 — в «Голосі Америки» на посаді перекладача й редактора. У вільний час продовжував літературознавчі студії, досліджував творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки. Шевченкознавчі праці ввійшли до книги «Тарас Шевченко і українська література» (Смолоскип, 1994). З 1962 р. — дійсний член Української Вільної Академії наук у США. Член Спілки письменників «Слово». Останні роки прожив у штаті Меріленд (США) Найвагомішим здобутком у дослідженні творчості Шевченка є праця «Шевченко в радянській літературній критиці 1920–1981 рр.». Цінними є наукові дослідження  П. Одарченка про про творчість видатних українських письменників  Олени Пчілки, Володмироа Винниченка, Михайла Драгоманова, Грицька Чупринки, Василя Симоненка.Протягом понад 40 років писав статті до енциклопедій на теми української етнографії, фольклору, історії української літератури.Був журналістом, кореспондентом газет «Свобода», «Українські вісті», «Народна воля».  Праця П. Одарченка «Русифікація України і боротьба за рятування української нації», опублікована 1985, жодною мірою не втратила свого значення досі.Мова переважної більшості статей і наукових праць Петра Одарченка — академічно виважена, ділова й офіційна, науково-літературна, але часом буває піднесено-романтичною, мелодійно-барвистою. П.Одарченко присвятив мові 140 праць, з них опубліковано українською 131. 1997 — у видавництві «Смолоскип» вийшла збірка статей П. Одарченка «За культуру української мови». Він присвятив багато уваги дослідженню мови українців в Америці.  Одарченко є автором понад 500 праць. Впродовж 12 років був секретарем Вашингтонської групи УВАН. 1973 року обраний її головою. Навколо постаті П. Одарченка гуртувалися наукові філологічні кола та письменництво як діаспори, так і України.

4

Вул.. Чкалова 

Ніяк не пов'язаний з історією громади. Російський радянський льотчик. Уродженець Росії, з с. Васильово Горьковської області. Топоніми на честь Чкалова були елементом комуністичної наочної агітації та пропаганди, яка втратила своє значення після здобуття Україною незалежності.

Вишнева

Вулиця Анатолія Лифаря

Анатолій Петрович Лифар (19 травня 1981 — 28 серпня 2014) —уродженець села Римарівка, солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни за незалежність України. 26 травня 2016 року у Римарівській школі відбулося відкриття меморіальної дошки в пам'ять про Анатолія Лифаря.

Енциклопедична довідка

https://bit.ly/3GmTEEC

5

Вулиця Зої Комодем’янської  (декомунізація окреме рішення)

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади:

https://old.uinp.gov.ua/publication/spisok-osib-yaki-pidpadayut-pid-zakon-pro-dekomunizatsiyu?fbclid=IwAR1fgMTE6Uo8lfKBZoV3ghJ5K-RKLkRZd3P3zbHRX_ajK_F9Ylwc01UPUyA 

відповідно до пп. «є» п. 4 частини 1 ст. 1 Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», символікою комунорежиму є назви вулиць, провулків, у яких використані імена осіб, які обіймали керівні посади в комуністичній партії та похідні від них, назви, пов’язані з діяльністю компартії (крім назв, пов’язаних з опором та вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури). Відповідно до Експертної оцінки Інституту історії України НАН, та Українського інституту національної пам’яті підпадають під обмеження, визначені згаданим Законом об’єкти топоніміки, названі на честь Космодем’янської Зої Анатоліївни (1923–1941) – радянської диверсантки, діячки Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді (ВЛКСМ), партизанки загону, що діяв по завданню Західного фронту на Можайському напрямку, схоплена в с. Петріщево (Рузький район Московської області). Входить до комуністичного пантеону «Великої вітчизняної війни». Вулиця у селі Римарівка має бути перейменована, оскільки вказана комсомолка не має відношення до історії України, не пов’язана з опором і вигнанням нацистських окупантів з України або з розвитком української науки та культури. Перейменування топонімів, назви яких містять символіку комунорежиму, є обов’язком, а не правом органів місцевого самоврядування, і відповідна норма статті 7 вказаного закону не передбачає винятків щодо можливості не перейменування такого об’єкту топоніміки.

Залужанська

Вулиця Юрія Ордановського

 підполковник Армії УНР Ордановський Юрій Іванович народився 10 листопада 1887 року у селі  Римарівка Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині Краснолуцька сільська рада Миргородського району Полтавської області). Обрав шлях військовика. Опановував фах військового: закінчив Суворівський кадетський корпус, Тверське кавалерійське училище (у 1910 році). Надалі військова кар’єра  складалася більш ніж успішно: став корнетом до 12-го уланського Білгородського полку (місто Меджибіж), останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр. Мужній офіцер «нюхав порох» в численних і жорстоких боях Першої світової війни.

Події Української революції 1917-21 років докорінно змінили життя досвідченого військовика. Тоді виникла і формувалася у вирі щоденної боротьби молодої держави за своє існування Армія Української Народної Республіки. У цей вир з головою поринає й Юрій Ордановський. Він відстоює цінності IV Універсалу Центральної Ради, яким вперше у ХХ столітті проголосили державну незалежність:опікується справами українізації військових частин колишньої Російської імперії, розбудовує збройні сили новопосталої Української держави, захищає її від російської агресії. Українізація тоді охопила практично всі фронти й округи Росії. Повністю або частково українізувалися 23 піші, одна кінна дивізії й десятки інших частин. Загальне керівництво українізацією армії здійснював Український генеральний військовий комітет на чолі з полтавцем Симоном Петлюрою. У травні 1917-го в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, делегати якого представляли майже мільйон українців у російській армії та флоті! Цей та наступні військові з’їзди задекларували підтримку Центральної Ради, а також спонукали її лідерів до рішучих кроків.

Восени 1917 року Юрій Ордановський став одним з ініціаторів українізації 12-го уланського полку та перейменування його на 7-й кінно-козачий імені Богдана Хмельницького військ Української Центральної Ради.

Про життя і діяльність Юрія Ордановського знаходимо відомості в фундаментальній двотомній праці з української військової історії «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)» авторства українського історика і журналіста, кандидата історичних наук Ярослава Тинченка. Зокрема, той встановив, що у 1919 році Юрій Ордановський виборював незалежність УНР від російсько-більшовицьких загарбників як старшина 2-го Залізнично-Технічного полку Дієвої Армії УНР. У 1920 році  уродженець Римарівки викладав у Кам’янецькій спільній юнацькій школі. Станом на 29 липня 1920 року Юрій Ордановський був уповноваженим з відправки поповнень до Армії УНР з табору Ланцут. З 29 квітня 1921 року — т. в. о. командира 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР. Після окупації УНР більшовицькою Росією З осені 1920 року уродженець Римарівки опиняється в політичній еміграції. Доля закинула його до Польщі: з 1926 року служив контрактовим офіцером у польській армії у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках, 1-го полку шеволежерів у Варшаві та 5-го кінно-єгерського полку у Тарнові, останнє звання у польській армії — майор. З 1950 року мешкав у еміграції у Канаді. Помер і похований у цій країні. Вулицю пропонується перейменувати у межах виконання ст.5 п.4 Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в 20 ст.».

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19#Text 

Статтею 1. п. 6. борцями за незалежність України у XX столітті визнаються особи, які брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби за незалежність України у XX столітті у складі військових, безпекових, інших міліарних, воєнізованих або парамілітарних формувань та частин Української Народної Республіки.